Гласність і відновлення процесу десталінізації, економічні реформи, що почали здійснюватися та ідеологічно посилалися на досвід непу, значні зміни в партійно-державному керівництві після січневого пленуму 1987 р. викликали розкол у лавах КПРС на прихильників радикалізації перебудовчих процесів і противників продовження перебудови.
Першим проявом існування розбіжностей серед партійного керівництва став виступ на жовтневому 1987 р. пленумі ЦК КПРС першого секретаря Московського міського комітету КПРС Б. Єльцина з критикою на адресу ЦК і М. Горбачова. Навколо Б. Єльцина стали об’єднуватися сили, які вважали, що перебудова рухається занадто повільно і не охоплює інтереси провінції.
Почали згруповуватися і консервативні сили. Проявом цього стала стаття в газеті «Советская Россия» викладачки з Ленінграда Н. Андреєвої під назвою «Не можу поступитися принципами». Автор відкрито захищала Сталіна і всі радянські ідеали. Ця стаття була опублікована за підтримки секретаря ЦК КПРС Є. Лігачова. Здавалося, що перебудова завершилася.
У цій ситуації Горбачов не погоджувався з консервативними поглядами автора статті та тих, хто її підтримували. Стаття Андреєвої була засуджена передовицею газети «Правда». Горбачову і його прихильникам стало зрозуміло, що подальший перебудовчий процес неможливий без радикальних політичних реформ.
Конституційна реформа М. Горбачова 1988 р.
М. Горбачов передбачав залишити за партією тільки «керівну і спрямовуючу» роль у суспільстві, а безпосередню владу зосередити в рядах різних рівнів. Ідея політичних реформ була схвалена на XIX партконференції (червень—липень 1988 р.). Реформа базувалась на таких принципах:
• чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;
• ліквідація зрощування партійного і державного апаратів;
• плюралізація політичного життя, аж до створення інших партій, але при гегемонії КПРС;
• розширення повноважень рад.
За результатами конференції в липні 1988 р. пленумом ЦК КПРС були внесені зміни і в структуру партійного апарату. КПРС оголосила про свою відмову від функцій оперативного контролю і керівництва над галузями господарства і перехід до політичних методів впливу на виробництво. Відповідно до цього було змінено структуру партійних комітетів.
Структура державних органів
Реалізація основних положень політичних реформ
1) Вибори до з’їзду народних депутатів СРСР
Вибори до нових органів влади відбулися у березні 1989 р. Щоб уникнути несподіванок, третину депутатів з’їзду народних депутатів СРСР згідно з виборчим законом надсилали компартія (100 осіб) та громадські організації — комсомол, профспілки, ветеранські організації (650 осіб). Решта депутатів обирались на альтернативній основі в територіальних і національно-територіальних округах. Загалом на з’їзд було делеговано 231 представник від УРСР (87,8% комуністів).
Серед делегатів були представники демократичних сил, зокрема письменники Р. Братунь, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський та інші.
Нова структура влади мала для України одну негативну рису. У вищому представницькому органі СРСР значно зменшилася кількість депутатів від УРСР. Нова структура влади свідчила про подальше ігнорування національних прав, обмеження прав союзних республік і централізацію влади в СРСР.
2) I з’їзд народних депутатів СРСР (травень—липень 1989 р.)
Початок роботи з’їзду показав, що одностайності, яка панувала раніше, не буде. Виступи депутатів засвідчували різні політичні погляди та інтереси. Трансляція роботи з’їзду дала новий імпульс громадській активності.
На з’їзді було запроваджено нову посаду — Голова ВР СРСР, на яку обрали М. Горбачова. Водночас він залишався і Генеральним секретарем ЦК КПРС. Поєднання цих двох посад ставило Горбачова у двозначне становище. З одного боку, як головуючий, він повинен виступати у ролі спікера парламенту, у якому відбувається зіткнення різних політичних інтересів, з іншого, — як керівник партії повинен проводити чітку партійну лінію. У вересні 1989 р. після тривалої критики в пресі, на мітингах пішов у відставку В. Щербицький, першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко, який навесні 1990 р. був обраний головою Верховної Ради.
3) Скасування ст. 6 Конституції СРСР, початок формування багатопартійності (лютий 1990 р.)
4) Наслідки політичних реформ
Учитель разом з учнями підбиває підсумки:
а) розвал існуючої системи влади, підрив монополії КПРС на владу;
б) зростання політичної активності населення;
в) відродження національної свідомості українського народу.
4. Вибори до Верховної Ради 1990 р.
Одним з основних напрямків демократизації було визнано розкріпачення діяльності Рад народних депутатів, які поєднують у собі функції законодавства, управління й контролю. Найважливішим етапом цього процесу стали вибори до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів.
Вибори народних депутатів України відбулися 4 березня 1990 р., повторне голосування — із 10 по 18 березня 1990 р. Депутати обиралися до Верховної Ради України, до 25-ти обласних, 469- ти районних, 434-х міських, 120-ти районних у містах, 820-ти селищних, 8996-ти сільських Рад народних депутатів. У голосуванні взяли участь 31375980 виборців, або 84,55% їхньої загальної кількості. Альтернативність виборів, активна участь у виборчій кампанії нових громадських формувань надали останнім особливої гостроти. Адже на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало близько 32 тис. кандидатів — у середньому по шість-сім осіб на місце.
У результаті виборів депутатський корпус поновився на 90 %. До складу Рад було обрано чимало кандидатів у депутати від різних громадських політизованих організацій, які вважали себе представниками демократичної альтернативи офіційних властей. Та переважну більшість депутатських місць здобули представники державного й партійного апарату, господарські керівники різного рангу. Насамперед це стосується депутатів Верховної Ради України, серед яких не виявилося жодного рядового колгоспника, вкрай обмаль робітників, лише 13 жінок. Отже, тодішній склад Верховної Ради України зовсім не відповідав соціальному складу населення держави.
15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати в парламентському режимі. Перша її сесія тривала не один-два дні, як раніше, а 60 робочих днів.
Головним завданням народних депутатів Верховної Ради є розробка й прийняття законодавчих актів, спрямованих на поліпшення економічного становища республіки, піднесення рівня життя народу, правове забезпечення реформ тощо. Серед законів, які вже прийнято, особливо важливі — про зміни й доповнення до Конституції, про вибори народних депутатів, про мови в Україні, про державний суверенітет і незалежність України, нову українську національну символіку.
Активізації діяльності Верховної Ради, пропаганді та реалізації ідей державної незалежності України сприяло утворення у парламенті з демократично настроєних депутатів Народної Ради під головуванням І. Юхновського. (Після підтвердження незалежності України на Всеукраїнському референдумі вона фактично припинила своє існування.) Між ними і партапаратною більшістю («група 239») розгорнулася гостра боротьба, що часто негативно впливала на діловий ритм роботи парламенту й гальмувала прийняття конструктивних і виважених рішень.
На початку червня 1990 р. було обрано керівний склад Верховної Ради. Головою ВР УРСР було обрано В. Івашка — першого секретаря ЦК КПУ. (Згодом на цій посаді його змінив Л. Кравчук — колишній другий секретар ЦК КПУ, а за ним — І. Плющ — голова Київського облвиконкому.) Першим заступником Голови Верховної Ради став І. Плющ, заступником — В. Гриньов.
У перші дні діяльності Верховної Ради сформувалися дві політичні течії: комуністична, яка утворила парламентську більшість «За радянську суверенну Україну» (неофіційна назва — «група 239», очолював О. Мороз) і опозиційна — Народна Рада, що об’єднала спочатку 79, а згодом 120 депутатів. На чолі Народної Ради став депутат від Львівщини академік І. Юхновський.
«Група 239» не була монолітною. Серед її представників були як ортодоксальні комуністи, так і ті, що дивились на події з прагматичних позицій. Згодом це призвело до того, що ВР УРСР виступила за суверенітет, а пізніше і за незалежність України.
